Сонце в ціх краях прокидувалося рано. Воно спритно викочувалося з далекої темної води затоки, вмить розчиняло сутінкову морську палітру, починало гладити теплим промінням листя та квіти садків над ще сплячими домиками, крапало переливчастим золотом та розпливалося аквамарином в гавані, відбивалося сніжно-білим сяйвом від піску безлюдного пляжу…
Хвилі ще сонного моря тихо заливали берег, залишали зграйки білих бульбашок, та плавно відкочувались назад. На берег... Пауза... І знову... знову... Такий собі ранішній морський вальс.

Проміння торкнулося черепичного верху білого домика, схованим птахом спавшого у кронах дерев. Лизнуло кований візерунок огорожі, вигнуті чавунні перильця сходів. Погралося голівками квітів, щедро насаджених у дворі... Квіти були всюди, видно було, що господареві не байдужа їхня краса. Навіть з маленької старої криниці вони звішувалися барвистими косицями, додаючи ії виду якоїсь несправжньої, декоративної. Ранкі тут були напрочуд гарні...

Він прокинувся майже разом із сонцем. Так завжди траплялося після нічного дощу. В бесідці, в легкому лозяному кріслі, він вмостився з книжкою у тіні свого улюбленого дерева, котре давно, ще насінням привіз разом із квітами з далекого континенту. Зручно повернувся, та задивився поверх переплетених гілок в небо. Вітерець грався його волоссям, вплітаючи так люблені ним ранкові аромати. Свіжій струмочок літньої прохолоди проникав під розстібнуту сорочку, та щезав геть, приємно торкнувшись тіла легким поцілунком...

Суха квітка з дерева заплуталася в його розчуханої сивіні, але він не помічав цього. Нічний дощ приніс цього разу із собою сни. Хвилюючи сни, які були так щемляче реальні... Вони на мить повернули його в той світ, куди він так хотів і котрий так благав забути... В тих снах був вечір, та лило, як з ведра. Запах дощу був перемішаний з ароматами яблук, кави, кориці та сушених лісових трав... Була кімната, зігріта вогнем каміну... Був столик, мелодія живого саксофону, старий ром у скляничці, та погляд, що пронзенно відгукнувся солодко-забутим у його сердці...

Було так добре, що він не розчув, як далеко звідти, на дощатому ганку маленької хатинки під височенними темними ялинами, рипнуло старе крісло-гойдалка... Як пролунав кихання-сміх... Стара-старезна Доля, що до пори до часу придрімала на сонечку, прокинулася та та потяглася. Некваплячись, вона поправила збитого на бік старомодного капелюшка, затяглася новою цигаркою, задоволено випустила сизу тютюнову хмару, та забрала у жменю гральні кістки з краю дошки поперед нею. Нахилилася, зацікавлено роздивляючись кріхітні фігурки, розкидані по дивовижно розмальованому полю життя... Покрутила головою, та дрібно розсміялася...
...Тоді, коли він підвівся зі свого столика, в ту мить сухо клацнули, покотилися кубіки-кістки, перегортаючись потертими боками, перевертаючись накресленими на них невідомими знаками. І фігуркі посунулися назустріч...

“Caridad…”, - тихо прошепотів тоді вітер...

...Уві сні він знову бачив час, коли вперше написав то і’мя... Десятки хвилюючих листів до неї. Він, щасливий, раз за разом відкривав ії чарівні світи, де крім них, та щастя, не було більше нікого.
...Перо летіло по білому полю, залишаючи за собою фіолетові завитки думок, а десь далеко, сидячи на дощатому ганку, схованому під густими пірамидами ялин, стара-старезна Доля крізь тютюнову куряву зацікавлено вдивлялася в інші завитки на боках кісток, зрозумілих лише ії однієї...

...Вона прийшла з його мрії, увійшла в його оселю несподівано, як у фільмах про романтичну небувальщину, як у книжках, чиї істориї ніколи не стають правдою... Все, що він міг відчути чи подумати, він миттєво читав в її очах... В ії погляді він ясно бачив те, чого йому так бракувало в житті. Більше не треба було зайвих слів, вони чудово розумілися думками. Більше не треба було цього світу, вони враз пішли з нього у свій власний. Більше не було минулого, бо для них кожен день починався колись перерваним майбутнім...

Легкі кроки... Він обернувся в своєму кріслі. В сукні, яку вітерець обліплював навколо її, ще й досі стрункого стану, вона здавалась йому незвідси. Щось в ній було таке, що змушувало його серце щоразу тремтіти в солодко-пряному ритмі, голос ледь помітно змінюватися, а очі плескатися глибокими теплими озерцями.

Вона наблизилася, лагідно обійняла його за плечи, притиснувшись до його щоки, скинула з його кучерів суху квітку, погралася розкиданим вітром чубом. Вона любила його волосся, вона робила так завжди, коли приходила сюди, не знайдучи його в будиночку. І щось говорила, говорила. А він слухав і не міг наслухатись...

Залишивши книжку у бесідці, він підвівся, обійняв її, та вони удвох повернулися до хати. І дорогою, вона потайки для нього, дивилась йому у вічи, черпаючи з них давнішню гірку журбу...

Вечір приніс новий дощ. “Caridad”, - шумить краплинами сад. В такі часи він накидує на плечи стару штормову куртку та довго стоїть на веранді, дивлячись крізь потоки води в темряву... І раптом, як тоді, на березі Великої Ріки, в наповненому негрітянською музикою Французькому Кварталі, він знову повертаєтся до свого столика... Тягучий ром “Крузан” солодко опалює язика, божевільно смакує минулим, і він сидить самотний, спершись о край столу, та під шум зливи раз за разом слухає одну й ту саму платівку…

I feel so bad I got a worried mind
I'm so lonesome all the time
Since I left my baby behind
On Blue Bayou...

“Я залишив свою Малу там, де Блю Байю...”

Він дивится потемнілими очима у минуле, і неясно, чи то краплини дощу залишилися в його очах, чи то журба плеснула гіркотою. “Caridad…”, - болем відлунює його душа...

І в тому літі, у ресторанчику на Бурбон-стріт, коли він посміхнувся у вуса у бік столику, де сиділа незнайома йому дама, в ту саму мить...
Кістка-кубик прокотилася-простукотіла між двома кріхітними фігурками, перехилилася, та завмерла на ребрі... Стара гральниця-Доля випустила сизу тютюнову хмарку, та примружилася, тримаючи в прокурених пальцях тліючу цигарку. Кістка не ворушилася. Тоді Доля тоненько, по-шахрайськи посміхнулася, нахилилася, та легенько дунула на дошку. Кістка-кубік з невідомими письменами повільно хитнулася і завалилася, позначивши дивний напис на своєму потертому боці...

І раптом, Гість, що до пори безучасно сидів по інший бік дошки, насупивися. “Мадам... Чи Вам не здаєтся, що це подекуди скидаєтся на вульгарне шахрайство?”, - неголосно промовив він. “Щось я не пригадую такий трюк в правилах...”

“Які ще тут правила?”, - задиристо почулося з тютюнової хмари, - “В них саміх давно все не за правилами... Ти ж них сам такими створив...”
“Як і тебе”, - спокійно пролунало у відповідь, - “без них би не було і тебе самої...”
“Добре, добре”, - трохи розчаровано, але примірливо промовила стара... “Що Ви пропонуєте, Творцю?”

Гість посидів, міркуючи. “Через тебе...”, - Доля вдавала, що сильно цікавиться, як дим цигарки підіймаєтся аж до верхів ялин... “Через тебе...”, - повторив він, витягуючи з коробочки з різними фігурками два білих пера, - “...для них вже не буде так, як було призначено. А проте, якщо них було позбавлено дарувати кохання одне одному, то вони знатимуть його від інших, хто заради великої любови до свого обранця полишить суєтне, та піде за ним всюди, аж до останньої його днини на цій землі...”

Доля зі сумнівом подивилася на Гостя: “Даруй, Творцю, але мені здаєтся, що не знайдется жоден середь людей, здатний полишити суєтне... коштовністі там, або зручний побут задля якогось нематеріального кохання...”
Брови гостя злетіли: “Середь людей? Звісно, ні.” Він дунув на пір’ячка, і два янголи легенько злетіли з його долоні, ставши поруч з фігурками на дошці...

Доля зі сумішем поваги та зацікавленісті тріщилася то на фігурки, то на свого гостя. “Браво. Обидва, втративши себе, знайдуть загублене у коханні янгола, розділивши з ним свою людську долю... Бравіссімо... Партія?”

...Так само, як і там, у бесідці, він не бачить, як вона нечутно з’являєтся на веранді, і спочатку теж стоїть, спостерігаючи дощ, а потім, розвинувши за спиною великі білі крила, тихо наближаєтся до нього, ніжно обіймає зі спини за плечи... Ії руки гладять його волосся, лікують, вгамовують в душі старий біль... Змах білих крил – і Блю Байю, і ресторанчик, і вогні Французького Кварталу розсипаются кріхітними друзками, забираются потоками дощу. І тоді він спить, заспокоєно, без сновидінь...

А у старому місті на березі Великої Ріки, хтось також зручно вмощуєтся на дивані, кішкою підігнувши під себе ноги. Так само шумить дощ, так само грає мелодія... Їі пальці крутять срібний кружалок з майже стертим надписом. І якщо наблизити його до очей, то ще можна розібрати дрібненьке іспанською: “ Більшого кохання не бувало, Caridad…”

Вона дивится потемнілими очима в дощ, і неясно, чи то світ з вуличного ліхтаря відбився в ії очах, чи то впав зіркою забутий спогад. І тоді на ії плечи опускаются долоні. Нечутний змах великих крил – і все щезає, розмиваєтся дощем.

А на дощатому ганку маленької хатинки під височенними темними ялинами, в старому кріслі-гойдалці знову задрімала на сонечку стара-старезна Доля. Але не треба вірити старої шахрайці. Бо насправді, вона ніколи не спить. А пильнує, пильнує та чекає, як хтось почне впевнено будувати в мріях яскраве майбутне. І тоді вона вмить прищурится, рипне кріслом, запалить нову цігарку та візьме в руку кістки...

Зупинітся в щасливу мить. Прислухайтесь. А чи не чути поблизу, як сухо покотилися гральні кістки?


Post Scriptum.......

— Так треба,- сказала Доля, тицьнувши мені до рук невеличкого вузлика.
Я поглянула на свою ношу: ніби й неважка, та хтозна, що там... І, випереджаючи мої думки, Доля промовила:
— Тільки ж дивись, скільки б не несла цей вузлик – не розв’язуй, бо в ньому все твоє життя. З дощами й сонцем... З стужами зимовими... З слізьми і сміхом... Болем і розрадою... Там твої крила і твої кайдани... Розв’яжеш – щось загубиш, щось украдуть... Неси цей вузлик, він такий, як треба...
І я несла. І вірила: так треба. Коли ж не вірила – боролась з гіркотою, на вузлик тихо сльози проливала, гадаючи: мабутьзабула Доля мені до вузлика покласти крила... Лиш в снах своїх я іноді злітала. Невисоко летіла – понад деревами, понад хатами, наввипередки з птахами і вітром. Й було мені у снах тих легко й гарно, так нібито мене створили лиш для лету...
Отож якось наважилась я потай від Долі свій вузлик хоч на хвильку розв’язати.
— Що, не повірила? – озвалась Всюдисуща. – Казала ж: є там все, що тобі треба.
— Але ж я бачила вже майже все з того, що ти казала, та... крил немає...
— Крил немає? Немає крил... Крил? Ну то й що ж? Мабуть я поспішала та й зав’язала вузлик передчасно... Це не біда. Багато он живуть без крил, й нічого... Дивись, бо як розв’яжеш, більше втратиш, - сказала Доля, і як зненацька появилась, так і зникла...
А я сиділа й розглядала свій нехитрий скарб. Маленький вузлик, а скільки пережитого у ньому! І що там ще лишилось на майбутнє?.. Що ж мені робити? Нести його і далі по життю? Чи може розв’язати все ж і подивитись: а раптом мої крильця десь на денці заплутались у сірій павутині днів минулих?..
І так заглибилась у ці думки, що й не помітила: день проминув чи місяць, чи роки... І знову вкотре потяглась рука смикнути за коротший кінчик вузлик, щоб той, нарешті, розв’язався... І вже, здавалося, ось-ось у мене вийде... «Дивись, бо більше втратиш... Втратиш... Втратиш...»,- луною стукало у скроні. Та відступати вже не мала сили, й таки смикнула рвучко кінчик той...
Та враз заколовертив світ, і я лишилась без вузлика, у білім, чистім полі, під небом небувало-височенним, сама-самісінька, неначе більш нічого й не існує... Поволі оглядалася довкола і бачила лиш біле поле, без краю і кінця, та недосяжне небо... І знову, як завжди, нізвідки, переді мною за два кроки постала Доля. Й розсерджено заговорила:
— Ну, добре, ти сама цього хотіла. Невдячна... Стільки вклала я в той вузлик, а їй дещиці, бачте, бракувало! Ще так ніхто не смів у Долі сумніватись... Всі знають: вже якщо так Доля робить — то так і треба! Ти хочеш крил? Літати захотілось? Я дам тобі їх, тільки за умови... Я в тебе вузлик твій назавжди заберу... – і Доля довгу паузу зробила, примруживши свої прозорі очі.
— Та як же так? – я запитала в Долі. – То ж вузлик мій... сама мені казала, що в ньому все моє життя...
— Казала. Та чи чула ти мене? Я ж бо казала, що там є усе, що треба, а ти посміла крила ще просити. Тож обирай: чи вузлик, ачи крила...
— Та хіба хтось із людей живе без долі? У кожного ж... ну хоч якась... та має бути...
— То що ти обираєш? Не барися... Бо я вже поспішаю, - зазбиралась Доля. – Ніколи мені з тобою про одне і те ж вдесяте-всоте...
Оглянулась довкола — біле поле, високе небо та тільки я і Доля. Подумала: це мій останній шанс. Хай буду перша я, хто житиме без долі... Зате злетіти зможу ген в блакитне небо... І усміхнулася самій собі...
— Я обираю крила,- сказала ледве чутно.
— Не чую. Крила? Крила ти сказала?
— Так, крила, - повторила я твердіше. — Давай. Вже якось і без долі проживу...
І Доля простягнула мені крила, що враз злились зі мною воєдино. І світ відразу став навколо кольоровим, і небо прихилило голубінь. І я почула спів пташок, і сонце залоскотало променем обличчя, і квіти пригорнулися до ніг. Я йшла вперед, усе ще не наважившись злетіти, відтягувала все солодку мить. Упала серед поля в дикі квіти й подумала: без долі — так без долі, зате літатиму, як мріяла завжди... І кожну квіточку й травинку цілувала – так гарно стало в мене на душі...
Ну ось ... ця мить... Я встала... Закружляла... Мої крильцята в нетерпінні тріпотіли.... Я піднялась навшпиньки і прогнулась, піднявши голову до сонця, до небес... Легенький подих вітру підняв мене нечутно, і я... о боже... я лечу!!!
— Забула знов тобі сказати дещо, - примирливо озвалась звідкись Всюдисуща,- в житті у тебе буде інша доля, якщо з крильми своїми ти знайдеш того, хто захоче поділитись своєю долею з тобою. Тож лети!
І я лечу... І думаю: невже буває так, щоби на двох одна ділилась доля? Одна на двох! І двоє – як одне!